Євромайдани, як дзеркало української революції
Влада не здатна працювати на благо народу, народу остогидла така влада. Що далі?
Останні події навколо процесів євроінтеграції та виникнення двох Євромайданів (першого - за підписання Асоціації з Євросоюзом, а другого, як реакції на злочинне побиття молоді на Євромайдані та цинічну брехню представників влади суспільству), досить чітко, висвітлили риси поточного моменту, які, в чомусь, нагадують відомі риси революції (влада не може, низи не хочуть) та переводять ситуацію в Україні в розряд нестабільних і відкривають простір, як для консервування найгірших вад влади, роздмухування різного роду конфліктів, що можуть сказатися в негативному напрямку на дієспособності України, так і можливості для радикальної зміни ситуації на краще.
По-перше, влада, в лиці Януковича, чітко проявила, що вона, як і раніше, головною своєю стратегією та тактикою управління «ввіреної/загарбаної території» обирає технологію маніпуляцій та цинічного «розводілово», як для простих українців і Заходу, і Сходу, так і стратегічних партнерів, та, практично, не здатна керувати країною на користь народу.
Чого тільки варті заяви про те, що влада не передбачала реакції Росії та економічних проблем з нею у випадку зближення з Євросоюзом без врахування вимог сусідньої держави. Як це не передбачала? Цього може не передбачати хіба, що дитина. Але, якщо владні мужі, дійсно, нічого такого не передбачили, то про яку ефективність влади, яка існує на наші податки, може йти мова? Якщо вони не здатні прорахувати ризики перешкод та запланувати дії з підсилення вигід щодо партнерства з Євросоюзом, як це зробить, будь-яка, фірма середньої руки в рамках проведення СВОТ-аналізу, то що це за професіонали нами управляють? За одним цим фактом, в нормальній країні, з відповідальним президентом та підзвітним урядом, мало би постати питання про професійну непридатність відповідних владних структур чи осіб.
Але, питання професійної невідповідності, яке випливає з власних дій, не дуже хвилює владних мужів, бо в них була і є інша мета - успішна маніпуляція очікуваннями народу по лінії цивілізаційного розлому: Захід - Схід. Для того, щоб не дати «зшити» Україну, щоб не допустити процесу єднання народу у своїх прагненнях та діях з побудови процвітаючої країни (для чого є всі підстави - територія, ресурси, потенціал народу), нам весь час ятрять болючі теми, до яких неоднозначне ставлення, або, як в даному випадку, пропонують робити вибір на емоціях, без оприлюднення розрахунків, реалістичних прогнозів, проведення глибокого суспільного діалогу, шанобливого просвітництва тощо тощо. Тим більше, що такий фокус можна утнути, як мінімум 2 рази – спочатку для прихильників євроінтеграції, а потім – для прихильників Митного союзу.
Ціль таких маніпуляцій влади досить зрозуміла. Поки всі скубуться по питаннях цивілізаційного вибору: Європа або Митний союз, ніхто, або майже ніхто, не задає питання про саму владу, про її ефективність, про економіку, про ресурси країни, які опинилися в руках купки олігархів та продовжують розтягуватися, про бюджет, який розкрадається на лобістських проектах, тендерах та відкатах, про відсутність економічного та політичного підґрунтя демократії.
Адже, реальна демократія не можлива без економічного підґрунтя, без стабільного і заможного малого і середнього бізнесу, і влада все робить, щоб цього підґрунтя і не виникло. Не менш ілюзорною є демократія, коли існують перепони у вигляді величезних грошових застав для балотування на посади міського голови, президента і, навіть, депутатів; коли громадські осередки чи трудові колективи позбавлені можливості висувати кандидатів у депутати тощо тощо.
Така система забезпечує збереження панівного становища бездарних (для країни) правителів, подальшу узурпацію економічних ресурсів та навічне супермонопольне привласнення багатства олігархатом, що максимальне далеко від інтересів народу.
По-друге. Глибоке невдоволення активної частини суспільства, перш за все, молоді, тими процесами в економіці, соціальній сфері, політиці, що відбуваються в країні, та надія на євроінтеграцію, як на єдину панацею визволення з цього стану.
Якби економіка країни нормально розвивалася і все працююче населення мало гідну зарплату; якби молодь мала роботу, малий і середній бізнес стабільні доходи та перспективи розвитку; якби політики не визискували з народу, а працювали на країну, то, мабуть, питання євроінтеграції не стояло би для цієї категорії українців (та, власне і для всього народу) так гостро. Адже, існують країни нейтральні, позаблокові і, якраз, Україна проголошена такою позаблоковою країною. Але, позаяк, українська владна еліта – це воровиті бізнес групи, що багато років визискують з України та українців, практично, нічого не вкладаючи в розвиток країни, то асоціація з Євросоюзом видається, майже єдиною, панацеєю для повернення України на шлях розвитку (бо вже більше 20 років в країні відбувається деградація всіх сторін життя країни).
Тому, перший Євромайдан став голосом тих, хто мріяв про швидкий поступ до Євросоюзу, як до єдиної гарантії встановлення жорстких цивілізаційних рамок для влади та гарантії розвитку, перш за все, економічного.
Наскільки надії на перебудову економіки України під нові високі технології та подальше швидке економічне зростання в рамках євроінтеграційних процесів є виправданими, є досить спірним питанням, бо, як показує досвід, просто так, за красиві очі, ніхто нічого не буде робити за тебе, тим більше плекати економічних конкурентів. Більш реалістичними є прогнози виїзду молоді на роботу в країни Євросоюзу. Але, чи не стане це катастрофою для демографічної стабільності України – це теж питання, на яке, поки що, немає відповіді.
Також, не зовсім зрозуміло, чи сприятиме євроінтеграція швидкому вирішенню проблем неефективності влади, її корумпованості тощо. Чи отримають, наприклад, українці можливість повернути в країну та українську економіку вкрадені владою та спорідненим бізнесом і вивезені за кордон кошти. Адже, в сучасному світі немає проблем з ідентифікацією коштів і, напевне, нічого не перешкоджає єврочиновникам і зараз не пускати в свої країни капітали компрадорської буржуазії. Як показує історичний та сучасний досвід, подвійні стандарти західних політиків є досить розповсюдженим явищем. І це, врешті решт, зрозуміло. Можна закрити очі на багато проблем з демократією, корупцією чи економікою країни - сателіта, якщо при цьому твоя власна економіка отримує додаткові ресурси, від природничих до інтелектуальних.
Саме тому, напевне, можна не дивуватися, що єврочиновники вели переговори про вступ до Асоціації з Євросоюзом з Януковичем, син якого за три роки став мільярдером, що по міркам західних стандартів є прямою корупцією і підлягає судовому переслідуванню..
Але, ніхто в Україні не ставить голосно питання про невідповідність кандидатури Януковича для підписання історичного документу, бо ціль здається дуже важливою і Янукович лише засобом. Але, сам Янукович, як це цілком зрозуміло, як раз себе бачив головним гравцем в цій грі, а всю країну засобом для досягнення власних цілей.
По-третє. Влада була готова к залякуванню, але Український народ проявив себе гомадянською спільнотою, що не дозволяє терпіти відверте знущання над споконвічними моральними нормами – не бити незахищених, беззбройних, у якого урвався терпець слухати відверту брехню та який більше не хоче такої влади.
Другий потужний Євромайдан постав, як відповідь на жорстоке побиття молоді на майданів Києві.
Безперечно, у Януковича все було розписано, як по нотах. Зіграти в євроінтеграцію з західним електоратом, потім в останній момент все згорнути, щоб повернути віру до себе свого стабільного проросійського електорату, потім жорстко розігнати майдан і придушити всі можливі протести, клянучись при цьому в євроінтеграційних прагненнях і далі готуватися до виборів 2015 року , балансуючи та маніпулюючи надіями, посулами та подачками. І, напевне, все так би і склалося, якби незрозуміла небачена жорстокість побиття молоді вночі опричниками царя.
Що це було? Віра в повну безкарність, в те, що дух українців зломлено, в те, що все відбудеться як, наприклад, при податковому майдані, який теж жорстоко розігнали і потім переслідували його активістів? Яким би мотивом не керувався Янукович (а це, саме він, бо в авторитарній країні жодний керівник не візьме на себе такої відповідальності без санкції зверху), побиття до крові студентів сколихнуло всю країну. Практично, у всіх обласних центрах України люди вийшли на вулицю дати відсіч ганебній владі, яка дозволила собі розправу над беззахисними дітьми.
Не менш важливою причиною виходу людей на вулиці стала цинічна брехня влади навколо процесів євроінтеграції та причин інциденту на Євромайдані, яка переходить всі можливі межі здорового глузду та хоч якоїсь совісті. За версією влади, установка «йолки», в ніч на 30 листопада, була конче потрібна комунальникам і тому всіх побили до крові і розігнали.
Мільйони українців, кожен, хто хоче жити в нормальній країні, хто хоче, щоб його діти жили в цивілізованому суспільстві, де захищені права людини і де країна розвивається, а не стагнує під ярмом нуворішей задали собі питання:
«Чи має право на існування така влада, яка своїми діями нагадує банду?
Чи повинен я плати податки і утримувати і далі таких бандюг?
Що буде з моїми дітьми в цій країні, де міліція може лишити життя за те, що ти вийшов на мирний протест?»
Дуже багато людей сказали собі: «Далі терпіти такого не можна! Геть бандитську владу, геть такий уряд, такого президента, розігнати таку верховну зраду!»
На вулиці Києва та інших обласних центів вийшла така кількість людей, що якби у когось, хто протиставляє себе нинішній владі, був план дій, реальне бажання та спрага відповідальності, ця влада була би, напевне, в той же день зметена на смітник історії.
Але, в четверте. В Україні, поки що, немає лідерів, з числа опозиції чи громадськості, які би проявили ініціативу щодо шляхів формування нової легітимної влади, представили суспільству реалістичний позитивний план дій з розвитку України та взяли би на себе відповідальність щодо забезпечення всіх аспектів державної стабільності.
Легітимність влади Парії Регіонів та Януковича, як її безпосереднього очільника (хоч він і вважається лише почесним головою) сильно підірвана численними протиправними діями проти інтересів суспільства. Це і політика придушення малого і середнього бізнесу, це і небачене збагачення синочка президента, це і команда малопрофесійних управителів, які поставлені керувати Україною, тому що вони друзі сім’ї, і які довели Україну, практично, до банкрутства. Це і багато інших причин соціального та економічного плану, які підточили довіру до цієї влади, навіть, у її ярих прихильників. І, нарешті, найбільший удар по власній легітимності зробила сама влада, проливши кров та забрехавшися до повного маразму.
Після останніх подій, така влада, перш за все, Кабінет Міністрів, сама мала би піти у відставку, але це, на жаль, не для України. Ніхто і не збирається сам. Тільки під громадським тиском. На численних мітингах громадськість вимагає відставки уряду, імпічменту президенту, переобрання Верховної Ради. Накипіло так, що всі хочуть всього і зразу.
Але, якщо відправити всіх і зразу, то тоді, все одно, має бути сформована діздатна перехідна влада – тимчасовий уряд, виконуючий обв’язки Президента, якщо буде імпічмент, (наприклад, переобраний голова Верховної ради тощо), забезпечена (можливо, в переформатованому вигляді) робота самої Верховної Ради до перевиборів. І цим усім треба чітко та професійно зайнятися, не допустивши колапсу економіки, яка в дуже поганому стані, не допустивши втручання у внутрішні справи України сусідніх держав, не допустивши розпалювання ворожнечі та підігріву сепаратистських настроїв.
Все це дуже не прості завдання. Відповідно, від опозиції, яка закликала народ вийти на майдани, ми вже би повинні були би мати варіанти дій та інформацію про те, як планується вирішити весь комплекс завдань, в т.ч.кого вони пропонують делегувати до тимчасового уряду, як вони бачать процес переобрання Верховної ради, як вони планують підтримувати економічну стабільність в країні тощо тощо.
Поки що, нічого цього немає. Скидається на те, що тріумвірат не може визначитися з портфелями або взагалі не знає, що робити, окрім пікетування урядових установ. Ситуацію з трьома гетьманами, напевне, могла би розрулити Юля, але її хвороба (справжня чи ні), не дає їй можливості виступити зараз таким загальнонаціональним лідером. І ніхто, з її полум’яних захисників, не вимагає її негайного звільнення.
Що робити?
Нестабільність ситуації і незрозумілість подальших дій протестного руху без ясної чіткої позиції опозиційних політиків, які, начебто, взялися очолювати цей рух, несе багато ризиків.
Це і можливість спеціальної дестабілізації владою економічної ситуації, вину за яку буде перекладено на протестувальників
Це і можливе втручання у внутрішні справи України країн-сусідів з метою розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
Це і, нарешті, згортання протестів без досягнення конкретних результатів по вимогам відставки владних осіб та й, взагалі, відсутність чіткої системи вимог до влади і, відповідно, неможливість подальшого діалогу та дій, направлених на виконання вимог, необхідних для оздоровлення ситуації в усіх сферах сусіпільного життя та розвитку України.
В ситуації, яка склалася, треба обирати систему дій, яка не дасть погіршити економічну ситуацію, зламати громадянський мир та погіршити керованість країною.
Це можливо, за умов, формування реалістичних вимог з боку суспільства, як до влади, так і до опозиції та проведення широкого суспільного діалогу з переформатування суспільних відносин на користь реального народовладдя.
Формування системи вимог до влади та опозиції мала би забезпечити організована громадськість, в т.ч. громадські мережі, громадські ради при органах влади, громадські лідери, на основі пропозицій, які були розроблені ними для покращення діяльності влади. та з урахуванням поточної ситуації.
Система (перелік) вимог до влади та опозиції, мають складатися, як мінімум з 2-х складових: політичної та економічної та бачення шляхів щодо реалізації цих вимог.
До політичних вимог, напевне, мають бути влючені вимоги щодо відставки уряду, звільнення лідера опозиції Юлії Тимошенко, можливо, щодо переобрання депутатів Верховної ради.
До економічних вимог, потрібно, навпевне, включити вимоги:
1. Законодавчо обмежити монополізм олігархії
2. Визначити стандарти управління державною власністю, спираючись на кращі світові практики
3. Провести аналіз виконання інвестиційних зобов'язань власниками приватизованих підприємств з прийняттям відповідних законодавчих рішень при їх невиконанні тощо.
Необхідно, також, ініціювати проведення національного круглого столу з визначення шляхів розвитку країни та створення уряду народної довіри. Не важливо, хто саме ініціює такий круглий стіл, важливо, щоб на порядку денному були поставлені означені питання та обговорений новий формат взаємовідносин влади та народу.
Надія на те, що опозиція зможе вчасно ініціювати та розпочати ефективне вирішення накопичених проблем на користь народу та країни, схоже, що марна.
Надія на те, що Європа може бути панацеєю у вирішенні проблем України, може бути тільки в одному - в сприянні у забезпеченні стандартів відповідальності влади. І нам не треба спокушатися думкою, що хтось це зробить за нас.
Г. Парфьонова
01.12.2013 р.