"Я обираю життя..."

Темрява... навкруги тільки темрява та тиша... ліворуч, праворуч, вперед чи навкруги...

Раптом в себе на долонях вона відчула тепло. Тепло від тоненької воскової свічки, знаєте, такі зазвичай ставлять в церквах при молитвах. У світлі цієї свічки вона побачила перед собою двері, зробивши крок вперед, кобіта відчинила їх...

Там стояла така ж сама жінка, в чорному светрі і з свічечкою на долонях. Спочатку дівчина подумала, що це всього лише її власне відображення у дзеркалі, але придивившись, побачила, що помилилась. Жінці, що стояла напроти неї, буле десь вже за сорок, але виглядала вона набагато старшою: обличчя її було якогось землистого кольору, а очі, хоч може колись і бездонно-прекрасні, не виражали нічого, лише віддзеркалювали полум'я свічки.

"Що ти тут робиш?" - запитала чомусь пошепки дівчина. "Я не знаю, а ти?" -також тихо відповіла жінка, "я пам'ятаю, лише те, що в тому світі мені було дуже боляче... дуже боляче, але моїм дітям боліло ще більше. Ти знаєш, в мене було двоє дітей, два чудових хлопчика, але вони мене не любили. А й справді, чого їм мене любити: крім побоїв та лайки вони й не бачили від мене нічого..." - і жінка якось втомлено посміхнулась: може, до кобіти, може, до себе, а може й до своїх бідних дітей. "А де ми взагалі?" - нарешті запитала дівчина. "Ми в тому світі" - "В якому це тому?" - "Ніхто не знає, як він зветься, просто на землі всі так і кажуть той світ" - "А-а-а, а я думала, там рай та пекло і все таке..." - розгублено промовила кобіта. "Та воно так і є, але ми ще з тобою і не на землі, і не на небі" - "А звідки ти це знаєш? Я, наприклад, нічого не пам'ятаю" - "Я теж спочатку не пам'ятала, але по мірі того, як горіла свічка, я згадувала все більше і більше. Тепер я вже пам'ятаю, що вирішила померти, бо не можу кинути вживання наркотиків... почалося все, коли мій чоловік знайшов собі іншу і покинув мене та синів. Тоді я сама зламала собі долю... зламала собі, але не хочу її ламати своїм дітям." ... і справді дівчина згадала, що теж вирішила піти з життя, бо її наречений припинив спілкуватися з нею, тільки-но довідався, що вона хвора на СПІД. Те ж трапилось з усіма її друзями: просто повільно припинили дзвонити їй, кудись запрошувати, посилаючись то на зайнятість, то на ще якісь проблеми... Раптом вона згадала ще про одне - тобто про одного: - про маленького песика, що вчора знайшла біля своїх дверей. Цуценятко сиділо на холодній підлозі, тремтячі, і погляд в нього був такий розгублений і прохаючий, щб кобіта не втрималась і забрала малого додому. ... жінка продовжувала ще щось розказувати про своє непутяще життя, наче сповідуючись цій незнайомій кобіті. На останок вона додала, що вони остаточно потраплять до небесного світу, коли свічечка зовсім догорить, і вороття вже не буде... А дівчина вже відчувала на долонях палюче дихання свічки, полум'я вже майже торкалося її тіла. Вона ще раз згадала свого маленького цуценятка і... "Ні, не хочу, я обираю життяі" - луною понеслося по кімнаті. У розпачі вона затушила полум'я свічки просто руками, і в той же

момент відчула, що одна її половина вже в її власній кімнаті. Вона виразно бачила своє ліжко, письмовий стіл, а під ним ковдрочку - нову домівку цуценяти. Кобіта одночасно була і на землі, і майже на небі. Тоді вона що є сили вигукнула жінці, що так і стояла із свічкою в руках: "Мерщій, туши свічку!" - а жінка тільки й відповіла, що може й дасть собі ще один шанс, бо (хто його знає) може-таки її діти все ще люблять її - і погасила свічку. ... в ту ж мить кобіта вже повністю опинилася у себе в кімнаті і задерев'янілими пальцями зняла з шиї шарф, намотаний високо під стелею на трубі, а сама, жадібно хватаючи ротом повітря, спустилася зі стільця, на якому стояла... В ту ж мить до неї підскочило те саме цуценя, радісно скиглячи та облизуючи долоні дівчини теплим шершавим язиком. А на столі раптом ожив автовідповідач і голосом нареченого кобіти почав щось там "вибачатися за свою безглузду поведінку" і таке інше.

...а десь далеко в іншому місті, навіть в іншій країні, жінка виплюнула отруйні таблетки та ретельно прополоскала горло. А потім пішла до дитячої кімнати і поправила збиті ковдри у двох своїх синів.

Ткаченко Дарина

Херсонський Академічний ліцей при ХДУ